Новинки Ірини Лобусової

"Я вірю в непереможну силу кохання"

Виставка - портрет "Магія та дива Ніла Геймана" бібліотеки - філіалу №4 ...

Інформаційна атака чи кіберхуліганство?

 

Територія закону. #Я_не_боюсь_сказати
24 грудня 2020 року бібліотека-філіал №4 запросила на онлайн-годину спілкування із школярами-підлітками начальника відділу зв'язків з громадськістю управління патрульної поліції в Полтавській області Марину Зінюху.

«Інтернет є величезним джерелом інформації для всіх, в тому числі дітей. Однак юні користувачі можуть знайти в Інтернеті не тільки навчальні онлайн-уроки, ігри, розважальний контент і можливість поспілкуватися з друзями. Досить поширеним є куберхуліганство, але часто самі того не підозрюючи, підлітки допомагають кіберзлочинцям в досягненні їх цілей. Публікація фото в соціальних мережах, відкритий профіль — все це підвищує ризик стати жертвою грумінгу, наслідки якого можуть бути дуже небезпечними».

         Що таке грумінг в Інтернеті? Грумінг — це встановлення дорослими дружніх та довірливих відносин з неповнолітніми особами через Інтернет для вступу з ними в інтимний зв’язок, шантажування та залякування. Для грумінгу онлайн зловмисники використовують соціальні мережі, електронну пошту, текстові повідомлення, чати в онлайн-іграх…Це насильство.

        Кіберзлочинці користуються недосвіченістю неповнолітніх,  застосовують інформаційні атаки: психологічні маніпуляції та переконання, щоб жертви добровільно погоджувались на їх небезпечні пропозиції. Наприклад, щоб завоювати довіру зловмисники починають приділяти дитині багато уваги, часто спілкуватися, вислуховувати проблеми та дарувати подарунки.              Остаточною метою грумінгу найчастіше є отримання фотографій та відео відвертого характеру. Однак, дії зловмисників можуть бути і набагато небезпечнішими — вони часто намагаються зустрітися з дитиною в реальному житті.

        Під час відвертої розмови говорили з восьмикласниками про секстинг –  інтимне спілкування за допомогою листування або

телефонних розмов, що може привести до небезпечних випадків, бо зловмисники часто намагаються зустрітися з підлітками в реальному житті. Поради для безпеки підлітків, які надала гостя, використовуючи приклади із життя, переконали восьмикласників бути обачними в соцмережех.

   

     Насамкінець, як завжди, на наших зустрічах про книгу. В роман-бурі, як називає Анастасія Нікуліна свою книгу «Сіль для моря, або Білий Кит», письменниця  змогла описати буденні речі наших підлітків: проблеми у школі, булінг, нерозуміння інших, неприйняття себе…  І тут у Лізи з’являється  друг з мережі - Білий Кит, який розуміє її з півслова, він завжди її підтримує і знаходить для неї тепле слово. Розв’язка сюжету непередбачувана, але звучить  як застереження для підлітків, хто реальне життя прагне інколи замінити на віртуальне…

Літературна тусовка "З нами легко та весело?!" Онлайн-зустріч із Валентиною Захабурою.

 

Читання для задоволення. 
 22 грудня 2020 року бібліотека-філіал №4 запросила українську письменницю Валентину Захабуру на онлайн-зустріч із  читачами бібліотеки, щоб поговорити про її книгу «Лепрекони».

«Гадаєте, лепрекони — лише міфічні ірландські персонажі? А от і ні! Це жваві українські підлітки, які взувають до гімназії зелені черевики і називають себе спільнотою лепреконів. Друзі-лепрекони потерпають від діставучих вчителів, які ні сіло ні впало можуть заборонити учням весну, від надмірної чи, навпаки, недостатньої батьківської уваги.»

«Просто як у нас у класі», «а що, хіба у нас не таке», «тільки одні уроки-уроки-уроки» . Але разом з тим були інші думки підлітків: «звідки письменниця знає про нас, підлітків, так добре», «а хіба у вас у школі також були проблеми», «а чому ви описуєте так все правдиво», «а якщо батьки чи вчителі прочитають?»  

До речі, і класний керівник прочитав «Лепрекони», і батьки. Хвилювалися, коли дізналися, що дехто з батьків буде на тусовці. Та чарівна гостя своєю харизмою завоювала довіру восьмикласників, відповідала на всі запитання щиро та відверто: і про школу,  про своїх вчителів, і чому написала саме підлітковий роман.

Про це потрібно говорити!

 

Територія закону. #Я_не_боюсь_сказати

19 грудня 2020 року бібліотека-філіал №4 запросила восьмикласників на онлайн-годину спілкування «Ніколи Не дозволяй! Не терпи! Не мовчи!»

Часто про  насильство кажуть, що «це просто сварка», «це просто ревнощі», «не звертай уваги», «це тебе не стосується, або - «це нормально». Ні, це ненормально. Про це потрібно говорити! Не мовчати і не терпіти.

«Навіть словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб,

приниження, переслідування, залякування, інші діяння, не говорячи  вже про економічні чи фізичні прояви насильства - все, що принижує честь та гідність особи, це і є насильство», – пояснила  експерт з ювенальної превенції.

Письменники Сергій Гридін, Анастасія Нікуліна, Оксана Лущевська, Валентина Захабура у своїх творах пишуть про школу, суспільство, про підлітків та їх життя без прикрас, таке, яке воно є насправді,  сповнене суворих реалій і випробувань. Інколи їх герої потрапляють у драматичні ситуації, зустрічаються з підступами, насильством, знущаннями. «Так буває і в нашому житті», - підтвердили восьмикласники прикладами із власного життя  чи життя своїх друзів. На  онлайн-зустрічі говорили про героїв книг і переносилися в площину сьогодення, щоб допомогти порадами.

Ліза («Сіль для моря або Білий Кит»), не знайшовши спільної мови ані з батьками, ані з однокласниками, довірила свої проблеми незнайомцю під загадковим ніком Білий Кит. Образи, несприйняття однокласниками, непорозуміння з батьками привело до віртуального спілкування, яке ледь не коштувало Лізі  життя.

Повість «Задзеркалля»  ніби про життя звичайних підлітків, але вона чіпляє за душу. Після прочитання якісь моменти переосмислюєш, починаєш заново аналізувати. Так замислилася Саша, коли у лікарні на сусідньому ліжку побачила Діну із сильним отруєнням. Що змусило її зробити такий крок?  Підступні подруги, легковажні хлопці, незрозумілі батьки чи байдужість однокласників? Хто винен, що Дінка стрибнула в Задзеркалля? І чи вдасться їй знайти дорогу назад?

Про книги Сергія Гридіна говорять, що автор не бреше своїм читачам і не придурюється, що цього всього немає, що всі дорослі мають лише гарні наміри, або що так і треба.

Восьмикласники під час відвертої розмови не просто переймалися долею Олеся, Дениса, Сашка, а разом з експертом «розгрібали» проблеми героїв,  «давали» їм поради, але не в формі “ти повинен…”

         «Сьогодні ми говорили не тільки про насильство, але і про довіру й зневіру. Це книги про нас з вами, дорослих і юних, розумних і наївних... Та пам’ятайте, довкола обов’язково знайдеться людина, яка вам допоможе, але вона має бути реальна»

«Життя настільки багатогранне, що історії людей і вигадувати не потрібно, треба лише придивитися і їх побачити». Світлана Талан

Літературна орбіта.17 грудня 2020 року бібліотека-філіал №4 на літературні онлайн-посиденьки запросила  шанувальників творчості  Золотої письменниця України Світлани Талан. Зустріч відбулася на платформі

ZOOM завдяки підтримці Жива сучасна бібліотека БФ Бібліотечна країна.

Світлана Олегівна стрімко увірвалася в сучасну українську літературу. Її перший роман «Коли ти поруч» здобув відзнаку «Коронації слова» 2011 року . Після цього успіху кожну нову книгу письменниці у жанрі true story (правдиві історії) читачі чекають з нетерпінням.

Щира та відверта, до того ж улюблена письменниця, відповідала на запитання своїх шанувальників  правдиво, тішила розповідями, роздумами, планами на майбутнє…

«Я бачив людей, які, втрачаючи сенс любові, внутрішньої цінності, втрачали і життя» Ігор Козловський #Ми про це не говорили…

 

Інтелектуальні зустрічі. 17 грудня 2020 року до бібліотеки-філіалу №4 завітав український вчений та громадський діяч, відомий в Україні та світі фахівець з релігійних, духовних і психофізичних систем Ігор Анатолійович Козловський. Стриманий, але рішучий, заклопотаний, але уважний, майстер спілкування, легко підтримує розмову і вже через декілька хвилин, коли і ти стаєш учасником розмови, відчуваєш, що ви ніби давні знайомі та знаходитеся на одній хвилі. Це один із талантів Ігоря Анатолійовича: дати можливість відчути розмову! 

Говорили про релігію, про місію священників, довіру, Віру, любов до Бога та ближнього, про книги, читання, бібліотеку, про освіту, саморозвиток, емоційний інтелект і про еліту також. Щира, відверта розмова і, як завжди, не наговорилися…

А от про це ми не говорили…

Ігор Анатолійович понад 25 років пропрацював у Донецькій обласній державній адміністрації на посаді головного фахівця у справах релігії. Викладав релігієзнавчі дисципліни на кафедрі філософії Донецького національного технічного університету.

У січні 2016 року в його квартиру у Донецьку увірвались бойовики «ДНР». Вони вилучили техніку та документи на житло, а також викрали цінну колекцію антикваріату. 3 травня 2017 року так званий «військовий трибунал «ДНР» засудив Ігоря Козловського до двох років і восьми місяців позбавлення волі за контакти з низкою заборонених у «ДНР» організацій. Звільнений з полону 27 грудня 2017 року. 

700 днів у полоні бойовиків у так званій «ДНР». 700 днів роздумів ...

«Гідність – це зрілість. Тобто ти гідний чогось зовнішньо і внутрішньо. У тебе є як самоповага, так і повага до світу. Ця зрілість багатовимірна. Там є і елементи свободи, і відповідальності. Тому що якщо ти не вільний, то і не гідний. Не може бути людина гідною, якщо вона не несе відповідальності за своє життя і життя довкола неї, за життя людей, які знаходяться поруч».

« Після катування також з мішком на голові вони знову спустили мене до підвалу. Це був перший період. Я зайшов, мішок зняли. Для мене це був ключовий момент переходу до розуміння того, що закінчилося минуле життя. Все. Минулого немає. Майбутнього теж немає. Є тільки той момент, у якому я знаходжуся. Я стою скривавлений, не можу дихати, бо щось перебито, але посміхаюся. Мене запитують, чому я посміхаюся? А я відповідаю (більше внутрішньо, ніж зовнішньо), що більше не боюся померти. Таке от відчуття, що щось відбулося. Якщо вмерло твоє минуле і немає майбутнього, твоє життя стає не горизонтальним, а вертикальним. Наче якийсь портал вверх відкривається».

«Кожен, хто потрапляє в ті умови, проходить декілька етапів: перший – коли ти потрапляєш в полон; другий – це вже коли ти там перебуваєш і розумієш, що тут треба жити або вмирати; третій – повернення на свободу.  Тобто твої розуміння свободи до і після – це дистанція  величезного розміру. А ми звикаємо до свободи як до повсякдення».

«Я люблю слухати і читати. Якщо я можу слухати і читати тексти, які я люблю, це знову ж таки мене повертає до якогось іншого стану. Я постійно згадував «Листи Крутеня» Клейва Люїса там, в підвалах. Тому що це було важливо не тільки для мене, це було важливо для тих людей, які там ( в полоні) знаходилися»

«Тема «Свобода і полон» – це величезна тема внутрішніх і зовнішніх  моментів. Віктор Франкл, розмірковуючи про свободу, казав, що свобода – це кінцевий етап, вона має свою межу, тому що вона обумовлена тими чи іншими умовами. І ці умови все ж таки є частиною нашого життя. І далі він продовжує говорити про те, що у нас є право обирати у тих умовах, в яких ми знаходимося, свій шлях, поведінку, реакції, рефлексії. Можливість обирати загострюється якраз в екстремальній ситуації. Екстремальна ситуація – це коли ти залишаєшся сам на сам, ти без нічого, обмежений конкретними ситуаціями».

«На війні одним із найстрашнішого є потрапити в полон. Тому що це та точка, момент, який остаточно тебе випробовує. Так вже вийшло, що у мене склалося враження, ніби я все життя готувався до полону. Це було пов’язано з тим, що так чи інше, ті моменти, яких я вчив своїх учнів, там були необхідним інструментом мого життя. Я не кажу виживання, я кажу життя. Я там не існував, все ж таки жив, наскільки це було можливе у тих умовах».

«Далі я потрапляю в колонію, а там лише карні злочинці – весь спектр збочень – і моральних, і інтелектуальних, будь-яких. Але це люди, з якими треба спілкуватися. Я читав їм лекції, розповідав про життя. Приходили авторитети, крадії, злодії в законі, «смотрящіє», так звані бродяги. Вони приходили і починали просити поради. Мої спілкування з ними щось у них змінювали. Зрозуміло, що це було тимчасово, бо вони знову поверталися до свого середовища. Але все одно щось зрушувалося внутрішньо. Я завжди пригадую випадок, коли привезли новий етап. Я спілкуюся з авторитетами, а хтось з нового етапу нецензурно висловився. Тоді авторитет повернувся до нього і сказав: «Тихіше, тут професор стоїть. Не можна». Щось у них змінюється. Це було дивовижно, що твоя увага до людей, яких ти вмієш слухати, допомагає у тих умовах залишатися творцем атмосфери.

«Я вічний боржник любові. Мої учні збирали гроші на вільній території, формували посилки, передавали їх. Везли до лінії розмежування, там зустрічали інші мої учні. Портал любові він все-таки працював. І я несу за це відповідальність і повинен повертати ці борги.»

Літературний десант "Новинки від ""Порталу"

 

Відкриваємо "Портал"

10 грудня 2020 року бібліотека-філіал №4 «висадилася » літературним десантом «Новинки від «Порталу» у затишній кімнаті ПШ44, де з нетерпінням чекали третьокласники нові книги.

«Карантин карантином, а  читання книжок ніхто не відміняв,» -  підсумував Ілля «висадку десанту».

Насправді, школярики вже давно чули про незвичайний дарунок бібліотеці від полтавських меценатів і, навіть, бачили вже книги від улюблених письменників Сашка Дерманського, Валентини Вздульської, Ольги Купріян, Олесі Мамчич…

 Із задоволенням презентували дітям 10 новинок, бо впевнені, що вже сьогодні вони будуть мандрувати сторінками книг. Хтось - Києвом часів Київської Русі у компанії восьми кошенят та їхньої кішки-мами, а хтось із Миколкою пройде низку випробувань, щоб повернути перстень, а можливо, зустрінуться з Орханом чи Петрусем, чи талановитим хлопчиком Омером,  поринуть у  нові легенди, відкриють історію сарматів, скіфів, дізнаються про дивовижних тварин, які мешкали дуже-дуже давно на території нашої України. Кожен вибирав собі книжку сам, але обов’язково порадить другу; у кожного буде власна думка про  прочитане і ми ще про це ще поговоримо. Адже, «ідея видавничо-освітнього проєкту «Портал»,   як зазначила його засновниця Олена Хіргій на зустрічі , - навчити дітей любити свою країну змалечку, говорити  про неї, читати, вивчати свою історію».

#ЯНеБоюсьСказати . Онлайн-година спілкування

 

Територія закону. Я_не_боюсь_сказати

 8 грудня 2020 року бібліотека-філіал №4 запросила начальника відділу зв'язків з громадськістю управління патрульної поліції в Полтавській області долучитися до онлайн-години спілкування #ЯНеБоюсьСказати  

Є речі, до яких неможливо бути готовими: коли тебе шантажують, з тобою не розмовляють, принижують, ображають, коли десь у колі знайомих виявляють набридливо-тілесну увагу... У нас немає в голові певного "плану дій" - що робити у тому чи іншому випадку? Це було до сьогодні! Доки не поговорили відверто та змістовно про домашнє насильство із пані Мариною. Сьогодні з підлітками говорили про те, про що дорослі зазвичай з дітьми не говорять. Про серйозні речі, над якими треба замислитися, які треба наче пропустити крізь себе і сприйняти. Розмова йшла про страшне явище - домашнє насильство.

Цікавим  та змістовним вдався діалог. «Є насильство, яке легко побачити і розпізнати. Але  є ще невидиме насильство, таке, про яке не говорять уголос. Бо це непристойно, «не треба виносити сміття із хати», «тобі не повірять», «будуть сміятися». Що робити, коли це сталося? Що робити, якщо стаєш свідком? Як допомогти другу? Куди звертатися? Про обережність та правильний спосіб реагування на випадки насильства насамкінець розповіла гостя або «наш шкільний офіцер». Саме так тепер називають діти головну героїню онлайн-розмови та вже готуються до майбутньої зустрічі.

Не договорили про книгу Насті Мельниченко  #ЯНеБоюсьСказати, яка, я переконана, допоможе знайти багато відповідей на запитання.

Яким буває насильство, як розрізнити насильство, про домагання, залякування, цькування та звідки береться насильство – все це історії тисячі жінок і чоловіків, які розповіли про себе у найвідвертішій книжці для підлітків #ЯНеБоюсьСказати. Частина друга, до речі, і для батьків: геть табуйовані теми, вірте своїм дітям, як говорити з дітьми про насильство…

"Сила трьох ножів", або сентиментальна історія з глибоким підтекстом.

Зів'ялі квіти, які зберігаються в душі у вигляді жалю за минулим або нездійсненним, треба викидати. Про це  в романі Ірен Роздобудько – історія  двох актрис, колишніх “зірок” радянського кіно, і однієї молодої жінки, яка доглядає за ними в притулку для самотніх акторів. Все життя ці актриси ворогували між соблю, адже були суперницями в коханні до чоловіка, який виявився не вартим любові та самопожертви. І тільки наприкінці життя обидві зрозуміли, що могли б бути ... найкращими і найвірнішими подругами.

«Сентиментальна історія з глибоким підтекстом, притаманним творчості одній із найпопулярніших сучасних українських письменниць Ірен Роздобудько», - так називають роман «Зів’ялі квіти викидають», який вийшов  у видавництві «Нора-Друк» із авторською редакцією, доповненням на 40% та чорно-білими ілюстраціями. 

 «Так в чому сила трьох ножів?» , - про яку не один раз говорили читачі під час онлайн-зустрічі  з Ірен Роздобудько .

«Нехай в тобі завжди буде сила трьох ножів! Перший – щоб відтинати минуле і йти вперед, другий –нехай буде зовсім маленький, як срібна голка, котра має стирчати в серці, аби ти завжди могла відчувати біль і співчуття, а третій – щоб боронитися від ворогів»

"Я люблю своїх читачів, - заявила на зустрічі письменниця. - Хочу створювати таких персонажів, які б могли сказати розгубленій читачці: "Що ти із собою робиш? твоє життя - одне! Ти - неповторна! отже - ось тобі крила - лети, ти це можеш!"

А ще запам'ятай!

«У житті взагалі не буває випадковостей. Це ми їх вигадуємо, коли не можемо пояснити незбагненних речей»

«Життя без любові втрачає сенс., рушійну силу, добро, мораль. Зміст. Можна прожити, не знаючи смаку буйабезу. Й нічого від того не втратити. Якщо щовечора хочеш повертатися туди, де на тебе чекають»

«Ні. Поганих жінок на світі не існує – такими їх роблять чоловіки. Позбавляючи найважливішого – віри в любов, у порядність, відданість. І якщо жінка позбавлена цієї віри, яка необхідна їй як повітря, -вона перетворюється на потвору, чудовисько або … автомат, що йде по життю залізними кроками, навзаєм починає псувати подібних до себе.

-       Що робити, коли настає ця зневіра?

-       Залишатися собою. Говорити правду. Не грати з почуттями інших, не множити ланцюг болю, не мститися. Можливо тоді спотворений світ стане кращим. Хоча б на одну людську істоту»

Вони були ЖІНКАМИ! Відлуння події.

 

Серед дат Глобальної акції «16 днів проти насильства» 6 грудня – трагічна дата. Це день так званої “Монреальської різанини” — злочину на ґрунті ненависті, коли були вбиті 14 жінок-студенток Монреальського Політехнічного інституту (школи)в Канаді.

У Монреалі на вершині пагорба Мон-Руайяль, що височіє у центрі міста, кожного року проводять поминальні заходи за загиблими у найкривавішій стрілянині в історії Канади. У пам'ять про кожну із 14 жертв терориста в небо направлено яскравий промінь світла.

 6 грудня стало Національним днем пам’яті та дій проти насильства щодо жінок.

 Злочинець — Марк Лепін написав у своєму передсмертному листі: «Якщо сьогодні я покінчу із собою, то, будь ласка, напишіть, що я зробив це не з економічних міркувань а за політичними, бо я вирішив відправитися до  феміністок, які завжди отруювали моє життя».

Версії про причини злочинів висувалися найрізноманітніші. Найбільш поширеною вважається версія про те, що Лепін був запеклим противником фемінізму.

Феміні́зм —за словами самих феміністок, поділяють спільну мету: визначити, встановити і досягти політичної, економічної, культурної, особистої та соціальної рівності жінок та чоловіків. Це включає боротьбу з насильством проти жінок, гендерними стереотипами, встановлення можливостей для жінок у сфері освіти та праці, рівні з можливостями чоловіків.  

6 грудня 1989 року 25-річний Марк Лепін, озброєний самозарядним карабіном Ruger Mini-14 та мисливським ножем проник у політехнічну школу Монреаля, де розстріляв 14 студенток і поранив 13 інших, після чого вчинив самогубство.

Він відкривав вогонь винятково по жінках .Прибулі на місце злочину поліцейські знайшли в кишені Лепіна передсмертну записку з наступним текстом: "Феміністки зруйнували моє життя. Я мстив за себе".

Цей теракт викликав значний резонанс у канадському суспільстві, спричинив посилення контролю за вогнепальною зброєю у країні і загострив увагу на проблемі насильства проти жінок.

 

 

 

 

Навіщо це їм? (відверті роздуми)

 

Розумію, що війна – тема важка, не всі хочуть  писати про неї, не всі можуть читати про події на війні, але мовчати не можна… Необхідно говорити, щоб знати і пам’ятати тих, хто зараз оберігає наш спокій і тих, хто вже ніколи не буде з нами.

Дніпро. 2019 рік. Міжнародний книжковий фестиваль Book Spase. Ветеранський намет. Презентація книг ветеранів АТО та волонтерів. В наметі  постійно розмови про книги, спогади, обійми, слова подяки і … раптом: «Навіщо це їм?» Не втерпіла, але з посмішкою промовила їй: «Зачекайте, зараз будуть говорить волонтери»

 «Просто хочу, щоб про те, як ми тут жили, дізналися всі, бо війна торкнулася всіх - незалежно від того, військові вони чи цивільні», - заговорила дніпрянка  Анна Теряник, волонтерка, яка з початку 2014 року на власному авто перевозила поранених. З кожної поїздки - нові історії: болючі, героїчні, мужні, страшні і курйозні і, врешті-решт - книга

«Попутники». За словами волонтерки, ця книга —  «не суха публіцистика та документалістика, а живе спілкування з солдатами на папері». В більшості історій можна зустріти гумор з присмаком війни, бадьорість бойового та нездоланного духу чоловіків на передовій.

Про війну на сході України пишуть письменники, учасники АТО, їх друзі, знайомі… Але сьогодні -  про волонтерів: мужніх, відважних, непосидючих, небайдужих і про тих, хто ніяк не може зрозуміти: «Навіщо це їм?»

Ірина Штогрін (укладач)  "АД 242: Історія мужності братерства та самопожертви". Волонтерка.

Розповіді захисників Аеропорту «Донецьк», зібрані авторським колективом журналістів «Радіо Свобода» стали основою  книги «Аеропорт Донецьк 242. Історія мужності, братерства та самопожертви». Ці правдиві, безкомпромісні іноді, навіть шокуючі, історії, розказані із перших вуст учасниками цих драматичних подій, проливають світло на розуміння причин, мотивів та наслідків цього кривавого епізоду у неоголошеній війні.

Особливістю цієї масштабної книги про оборону Донецького летовища є ще й доповнення унікальними аудіо- та відеоматеріали, котрі можна послухати та переглянути, скориставшись QR- кодом. Гостроту і драматизм з подій точно та неупереджено передають кольорові світлини фотокореспондента The Los Angeles Тimes Сергія Лойка.

Олена Задорожна – українська письменниця, полтавка, яка неодноразово бувала в зоні бойових дій на Донбасі. Вона як волонтер активно матеріально допомагає військовим, а також морально підтримує їх своїми віршами.

НАВІЩО ЦЕ ЇЙ?

“Тексти, які увійшли до книг, написані під час моїх переживань війни. Вони, перш за все, для тих і про тих людей, які були там”, – розповідає Олена.Вона впевнена, що її тексти стають опорою для українських захисників. Так їм легше. За словами Олени, поки йде війна, від неї не можна втекти чи сховатися.

Дівчата зрізають коси,

Туго шнурують берці.

Їм щастя наснилось, здалося.

Кровить забинтоване серце

Дівчата пакують валізи,

Кладуть туди тугу і втому.

Молитва – надійна віза,

Щоб ви повертались додому.

Дівчата збирають сили

І вже не рахують зморшки.

Постійно, туди де «накрило»,

Шепочуть : «Терпи. Ще трошки…»

Дівчата стоять на чатах –

Безсонні, розбурхані очі.

Слабкість стискає в лещатах,

Печуть заплакані очі

Дівчата рівняють спину

З думками про тих, кому важко:

Ворог таких не спинить,

Кулею влучити тяжко.

Дівчата не хочуть втрачати.

Тому подають набої.

Тому одягають халати,

І вчаться тримати зброю.

А тепер хто-небудь може сказати: «Навіщо це їм?»

Антон Дубішин, волонтер на інвалідному візку. « Ніки Вуйчичі чи Стіви Хокінги є в країні, потрібно відкрити очі й почати їх бачити»Денис не бачив, як виглядає передова лінія фронту, але він відчував кожною клітиною свого тіла, що війна поруч.

Його книга "Особливе одкровення" — це історії про війну, волонтерство та боротьбу за життя."Про все те, що відбувалося зі мною в період мого життя за тридцять років. Там є і Помаранчева революція, є і Майдан, війна. Кожен знайде для себе щось особисте. Один може для себе збагнути, як потрібно боротися за життя, інший може "О, потрібно допомагати дійсно", інший "О, як класно жити, чому я там гонюся за грошима", – розповідає Антон Дубішин, який на волонтерство виділяє кошти зі своєї пенсії.

Вінничанин Денис Романовський осліп кілька років тому.

Втім у його словах не почуєш жодної нотки смутку чи жалю до себе. Його оптимізм надихає.

– Я майже нічим не відрізняюсь від інших. Знаю, що у будь-якій важкій ситуації не варто опускати руки.

Коли я повністю втратив зір, міг би сидіти вдома і скиглити, але це не для мене. Він із командою вінницьких волонтерів допомагає ремонтувати військові машини, а деякі переобладнують під "швидку".

– Ще до втрати зору я працював у приватній охоронній фірмі. І багато хлопців звідти пішли добровольцями служити у батальйони, що підпорядковані МВС. Тому я став надсилати їм передачі через пошту та волонтерів, і якось так втягнувся.

Коли Романовський приїхав на передову, один з командирів сказав: "Не думав, що існують люди, які крутіші за воїнів".

Феномен волонтерства, що набрав обертів в Україні впродовж останніх років, обговорюють в усьому світі.

Він став водночас символом єдності громадян проти іноземної агресії і ознакою того, що в Україні міцніє громадянське суспільство.

Саме потужний сектор волонтерства підняв Україну на 90-те зі 139 щаблів у Всесвітньому індексі благочинності World Giving Index,

За даними цьогорічного звіту, близько третини українців засвідчили щонайменше один або більше випадків, коли вони допомогли незнайомій людині, пожертвували кошти чи власний час на добру справу. То тепер зрозуміло «навіщо це їм?»

Унікальна новинка ! "Літопис" Самійла Величка у бібліотеці!

 

Коли відома у світі російський історик, професор кафедри історії народів країн СНД СпбДУ Тетяна Таірова-Яковлєва, готуючи до видання «Малороссийские дела…» й  «Малороссийский приказ»,   віднайшла унікальні документи, пов’язані з Самійлом Величком, ніхто з нас не міг подумати, що нове видання буде у нашій бібліотеці! Унікальне видання, за яким 8 років копіткої праці істориків-колег пані Тетяни з Києва та Санкт-Петербургу. 

« Випадково, в публічній бібліотеці Санкт-Петербургу,  у відділі рукописів, історикиня  побачила власне рукопис літопису і була вражена, оскільки зрозуміла: те, що було видане в XIX столітті абсолютно не відповідає сучасним вимогам і ніхто насправді не знає про Самійла Величка. Саме тоді виникла ідея необхідності видання цього тексту. Дослідниця звернулася до Інституту історії України НАН України і запропонувала зробити  спільний проєкт. Договір підписали у 2012 році і почали роботу».

Після підписання договору, Тетяна Таірова-Яковлєва поїхала в Москву, де їй вдалося знайти документи на підтвердження існування власне Самійла Величка, вдалося знайти 16 книг його особистої бібліотеки з екслібрисами. У цей час в Києві, на основі цифрової копії, почали набирати текст, що було робити надзвичайно складно. Роботу довелося призупинити. Лише півтора роки тому дослідниця зв’язалася з керівництвом Інституту історії України НАН України і запропонувала повернутися до реалізації проєкту. Тоді ж ухвалили рішення створити дві робочі групи: одну в Києві, а іншу в Санкт-Петербурзі. У Києві таку групу очолив Андрій Бовгиря – співробітник Інституту історії України. Також допомагали представники Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, в якій знаходиться єдиний Київський список рукопису, вони доповнювали ті пропуски, які існують в оригіналі.

« Слід зазначити, що транслітерація тексту – процес дуже копіткий і команді довелося відкласти всі свою справи на рік, щоб завершити роботу. Пані Тетяна самостійно знайшла кошти, щоб підтримати матеріально всю команду в Києві, бо розуміла,  що інакше це ніколи не зрушити з місця. Паралельно робота з оригіналом йшла в Петербурзі. Там створили  кодикологічну  групу з 5 осіб, яка досліджувала оригінал літопису всіма можливими сучасними методами. На щастя, в Російській національній бібліотеці є спеціальна лабораторія, оснащена сучасними приборами, які дозволяють зробити спектральний аналіз паперу. Завдяки такому методу робили навіть аналіз пилку, який потрапив на краплі воску зі свічок, щоб встановити, де насправді писався літопис і де він зберігався. У підсумку вдалося встановити, як дійсно виглядав рукопис за часів Самійла Величка, як він його збирав і як  формував»

«Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки» – такими словами починав літопис Самійло Величко (переклад на сучасну українську Валерія Шевчука). Про себе літописець зазначив: «Колись канцелярист Війська Запорізького, в селі Жуках, повіту Полтавського, року 1720». Себто 300 років тому. До речі, Самійло Величко цього року також ювіляр – минає 350 років з дня його народження.

Дякуємо полтавським меценатам Андрію Гурнику, Сергію Михайлику, Юліані Линник за унікальний дарунок! 

Мистецьке одкровення «Створюю позитив навколо себе»

 

Світ навколо нас складається з тих кольорів, якими розмальоване наше серце. Або яким серцем ми відчуваємо світ.

Світ  Костянтина  Пластініна – різнокольоровий. Ні, не як веселка, а як дитячий калейдоскоп! Пам’ятаєте: повернеш і вже інший світ кольорів.

З Костею ми знайомі давно. Він любив подовгу гортати історичні книги, довго вибирав, інколи, навіть, не взявши жодної. Історію він любить і знає.

А от, що юнак із інвалідністю створює шедеври, оволодівши мистецтвом печворк – це було відкриття! Вміло поєднавши оригінальний вид мистецтва та бажання  показати, що нічого неможливого немає, Костя надихнув своїм прикладом інших. 

« Використовуючи різнокольорові клаптики тканини можна створити яскраві орнаменти та химерні малюнки, - і посміхнувшись додав. -  Хороший спосіб зайняти себе чимось цікавим». А потім юнак дарує свої мозаїки з клаптиків: «На пам’ять!»

Ми отримуємо в житті те, чим ділимося самі. На позитивні вчинки світ дарує нам любов і гармонію, а Костя створює свою гармонію, даруючи близьким, рідним, знайомим цілий світ любові. «Вишити картину – це передати свої почуття і відчуття.  Коли вишиваю, я створюю простір любові». Скільки ж потрібно терпіння, натхнення, бажання творити! Можливо, юнак і обмежений в можливостях, але тільки не в силі духу. Тому картини у нього випромінюють силу, мужність, позитив.

«Ікону Миколи Чудотворця Костя захотів вишивати сам, - пояснює його мама. – Хотіла відмовити, бо це ж серйозно. Але син вирішив і зробив!»

Спілкуючись з Костею, Олександром, Євгеном, Танею,  Надією, я  ніколи, ні за яких обставин не чула, щоб вони жалілися на життя. Олександр після травми, щоб "не впасти в депресію" навчився створювати із сірників храми, палаци. Таня, "схопившись за останню надію", тепер в картинах створює цілі світи. У Євгена в руках дерево оживає, а тендітна Надійка може годинами "вдихати життя" у м'які іграшки. Це творчі неординарні особистості, які живуть повноцінним життям, створюють навколо себе позитив, красу, хоч і мають статус «людина з інвалідністю»

Слухаючи їх, хочеться сказати словами Олі Берези: «Друзі! Ніколи не сумнівайтеся, що у Вас є крила, хоча Ви їх і не можете бачити. Вони є! Коли ми чогось не бачимо – це не означає, що цього не існує.» Літайте! Творіть! Даруйте позитив навколо себе! Навчіть нас відчувати цей світ і розмальовувати його серцем! 

 

 

 

«Ціна рабства" Євгена Буцика, або Історія однієї книги.

 

Життя часто закручує такі сюжети, що жоден письменник не вигадає. Тому реальні історії людей та родин – неоціненний пласт літератури. Тим більше, коли ідеться про родину, яка сто років тому поїхала з України на Далекий Схід,  а потім, вже у третьому поколінні повернулася додому.

 «Ціна рабства» – дебютна книга Євгена  Буцика, в якій переплелися людські долі та політичні режими. «Це відверта  моя сповідь, відкрита і щира розповідь про мій життєвий шлях та історію мого роду – українських переселенців на Далекий Схід царської Росії, - ділиться думками автор. - Минуло багато часу, і, на жаль, деякі факти з життя моїх дідів-прадідів назавжди залишаться нерозгаданими, але й те, що вдалося зібрати по крихтах, надзвичайно цінне. Це не лише моя історія, це історія України на прикладі одного життя, одного роду, чиїми руками і долями будувалася процвітаюча імперія.» 

Євген Георгійович Буцик народився на Далекому Сході, зростав серед краси і суворості уссурійського краю, але повернувся на Україну. Його прадід із родиною  були тими першими українцями, які за часів царського режиму піднімали тайгу.

 Автор щиро та емоційно розповідає про життя та пригоди у Приамур’ї, про те, що чув від батьків та дідів, і про те, що пережив сам – і в його вустах історія однієї родини перетворюється на історію поколінь.

 Україна довгий час виборювала своє місце на карті світу, а у XX столітті ледь не розчинилася у великій імперії. Їй нав'язували рабство, чужу мову і культуру. Вирватися із залізних імперських «обіймів» було неймовірно складно, але боротьба за визволення нації ніколи не припинялася. У найважчих умовах, переслідувані з особливою жорстокістю, патріоти України героїчно відстоювали незалежність та свободу держави від московських пут. Автор не дарма назвав свій роман «Ціною рабства». У ньому письменник талановито і ґрунтовно розкриває тему боротьби за визволення з-під радянського ґніту та незліченних жертв, принесених на вівтар свободи.

Із відгуків читачів:

«У книзі художня автобіографія сім'ї автора тісно переплітається з біографією сотень тисяч інших українських родин, яких історія гнала зі своєї землі на безкраї простори Східного Сибіру, а потім, крізь випробування та приниження, повертала додому».

«Згадую «Тигролови» Івана Багряного. Це ж така «родина Сірка» - дружні, відчайдушні, мужні, вони не лише вижили, але й зберегли свою ідентичність і любов до України, передаючи її від покоління до покоління.»

           «Текст захоплює і тримає у напрузі до останньої сторінки. Змушує плакати і сміятися разом із головними героями, співпереживати їм.»

«Чітко вибудувана сюжетна лінія, легкість оповіді та майстерність у змалюванні людських характерів та природи ‑ секрет автора як талановитого оповідача, який говорить про те, що болить українцям дотепер.»

 

Відверта розмова «Це може статися з кожним, або Коли ти поруч» (за книгою Світлани Талан «Коли ти поруч»)

 

Зараз близько 40 мільйонів людей у всьому світі живуть зі смертельною недугою, названим «чумою ХХІ століття». В Україні офіційно зареєстровано більше 160 000 чоловік з вірусом імунодефіциту. Якщо вірус не зупинити, вже через 5 років кількість хворих у нашій країні може перевищити 

1 000 000 чоловік. Талановита письменниця, дипломант престижного літературного конкурсу «Коронація слова» Світлана Талан розповіла драматичну історію, яка ... може статися з кожним із нас. 

"Мій роман - це майже реальна історія. Мені дуже хотілося, щоб книга стала відвертою розмовою між нами, Людьми"

  "Даша була турботливою донькою та онукою, щиро любила Льошу, мріяла про весілля, затишний будинок і дітей. Але батьки відвернулися від своєї слухняною дочки, наречений - від чистої нареченої, престижна клініка - від кращої медсестри. У чому її провина? Лише в доброму серці і прагненні допомогти тим, хто потребує цього. У той фатальний день після аварії на туманній трасі понівечене залізо було залите кров`ю. Даша, забувши про свої рани, намагалася допомогти постраждалим, але доля зіграла з нею злий жарт. Хвороба, якої вона заразилася, рятуючи інших, невиліковна. Вона повинна знайти в собі сили жити далі стільки, скільки їй відведено, щоб все-таки знайти того, хто буде поруч з нею в горі і в радості "

Із відгуків читачів:

« Книга дуже актуальна в наш час, цікава, про реальність і жорстокість життя.... Сумна і дуже душевна історія про дівчину зачепила мене до глибини душі. Після прочитання залишилася під глибокими враженнями. Змушує замислитися про сенс життя і наскільки потрібно цінувати кожну мить. Що не дивлячись, ні на що потрібно прощати і любити.»

«Взагалі книга змінила моє ставлення до ВІЛ інфікованих. Завжди чомусь  вважають, що такі люди -  наркомани та повії, а тут така ситуація...дуже шкода дівчину, кінець книги дуже сумний, але байдужим точно не залишить»

 «Чого не віднімеш у цього роману, так це того факту, що після читання відбувається переоцінка власних цінностей. Рекомендую для прочитання не як літературний шедевр, а як одну з небагатьох книг, які піднімають проблему СНІДу та ставлення до нього оточуючих.»

«Книга зачіпає дуже актуальну в наш час тему СНІДу. Як жити, маючи такий діагноз, і як не зійти з розуму від байдужості оточуючих вас людей? Всі ми звикли думати, що СНІД дуже далеко від нас, їм хворіють наркомани, повії та інший набрід. Але в житті може трапитися всяке, як це і сталося з головною героїнею книги. Вона, молода медсестра, що ось - ось вийде заміж. Проста, добра і трохи наївна дівчина Даша, яка мріє про міцну сім'ю і дітей. Але все в її житті змінить одна автомобільна аварія та її бажання врятувати людей»

Майже дорослим

 Говорити й писати про підлітків страшенно складно і дуже цікаво. Підлітки гостро переживають події у своєму житті. Найменша сімейна сварка, розлучення із коханими, смерть близької людини: це може стати причиною розпачу молодої людини. Батькам і дітям важко знайти спільну мову у цей період. Пропонуємо і дорослим , і підліткам, аби мати з ними тісніший зв'язок, прочитати 5 новинок для «майже-дорослих» читачів.

«Я закохалася» Марія Морозенко

Сюжет цієї повість насправді досить простий і звичний: дівчина закохується у поганця, нового однокласника-«мажора» Влада, і не помічає почуттів вірного «лицаря» – відданого і щирого, але трохи бідового Васьки. Звісно, до того часу, поки драматичний випадок допомагає зрозуміти, хто є хто. Зате численні придибенції (канікули у бабусі, порятунок собаки від жорстокого господаря, фальшиве викрадення телефону тощо) роблять повість справді цікавою і динамічною.

  Це історія дорослішання цілого класу, бо більшість подій, які тут розгортаються, зачіпають не тільки окремих дітей, а й цілий колектив.

    «Відчайдушні», Сергій Гридін  

«Відчайдушні» – це не рок-бенд, а четверо детективів, які розслідують таємниче зникнення дітей в Озерному. Озброївшись пістолетом і дедукцією, вони ідуть по сліду, який куди тільки не веде – і до дільничного міліціонера, і до померлої відьми, і до Чорного озера, і на кладовище, і в старий льох. Пістолет у них, правда, один на чотирьох, ще й стріляє холостими, дедукція працює трохи не так вдало, як у Шерлока Холмса, а самі вони – просто підлітки, троє хлопців і дівчина, які поз’їжджалися у село до своїх дідусів-бабусь на канікули. Але все це насправді не знецінює їхньої перемоги, адже злочин виявився справжнім, злочинець – небезпечним, а їхня допомога – дуже доречною. Сергію Гридіну вдався дійсно цікавий детектив. Він читається на одному подиху, і аж шкода, що так швидко – бо задоволення хочеться розтягнути на довше. Хоч ця повість і вийшла у серії підліткової літератури, насправді у ній темі дорослішання приділено не надто багато уваги. Зате у цій книзі вдосталь яскравих епізодів, колоритних сцен і навіть смішних конфузів.

«Тирамісу з полуницями», Йоанна Яґелло  

Це довгождана, третя книга зі «смачного» циклу про Лінку-Халінку. І увага у ній фокусується не на сімейних таємницях, і навіть не на коханні й довірі, а на дружбі, сприйняття свого і чужого тіла і вмінні помічати, що коїться із близькими тобі людьми. У центрі розповіді тут Лінка і її подружка Наталія. В однієї з дівчат все добре – і в сім’ї лад, і в коханні майже повна ідилія й порозуміння, і з навчанням все окей, і маленьку хобі-мрію вдається реалізувати, то в іншої – провал по всіх фронтах: сім’я розпалася, коханий кинув, нова школа настільки крута, що у ній ні чорта не встигаєш, а на довершення усього ще й поступово, але невпинно скочуєшся в анорексію (яку називаєш “прагненням гарно виглядати”). І от коли “успішна” подруга намагається допомогти “проблемній” хоч трохи розібратися з її проблемами, наштовхується на вороже несприйняття. Здається, дружба от-от розсиплеться на порох. На щастя, дружба виявляється сильнішою, ніж образи. І коли всі нарешті усвідомлюють проблеми своїх близьких і допомагають з ними розібратися, все закінчується більш-менш щасливо. А маленька обставина, яка випливає наприкінці роману, спонукає нетерпляче чекати на наступну частину – судячи з усього, буде непросто і гаряче:)

 

 

 Андрій Бачинський "140 децебелів тиші" 

 "В автомобільній аварії юний музикант Сергій втрачає не лише батьків і сестричку, але й слух. Він мусить навчитися по-новому спілкуватися з ровесниками в інтернаті, подолати зневіру і відчай, аби важка втрата не вбила в ньому повністю бажання жити. А також – вирватися зі злочинного кола і врятувати названу сестру від лиха.

 

Книга вчить: ми не маємо права списувати з рахунків людей, які злим жартом долі потрапили у зовсім інший світ соціуму – людей із вадами. Навпаки наш діалог має підтримуватись та якомога голосніше звучати, щоб почули й ті, хто не хоче цього чути, закриваючись повсякденними справами і власними відмазками".

 

Ольга Купріян "Солоні поцілунки" 

"Мілка і подумати не могла, що в день її чотирнадцятиліття вибухне стільки проблем. На межі краху опиниться все, що було ідеальним чи виглядало таким: сім'я, власна зовнішність, оцінки, стосунки зі звабливим хлопцем та порозуміння із близькою подругою. Мілка зрозуміє: не можна ступити й кроку, щоб не скривдити чиїхось почуттів. Дівчині доводиться обирати між трьома закоханими в неї хлопцями. Визнавати свою провину. Гірко ридати. Сміятися до кольок у животі. Кохати не того, хто цього вартий. Отримувати по заслузі. Мілка та її друзі ходять до школи й на танці, кохають, сміються, помиляються. Потайки від дорослих п'ють алкоголь і думають про секс. Вони — звичайні підлітки зі звичайними проблемами й переживаннями, які шукають себе.

 Книги "майже дорослим" вчать  одному з найважливіших для дорослої людині вмінню – вмінню вчасно відпускати: вчорашніх друзів, недавніх коханих, важкі обставини, що минули. Завжди потрібно рухатись далі, оперуючи вже власним досвідом".