Навіщо це їм? (відверті роздуми)

 

Розумію, що війна – тема важка, не всі хочуть  писати про неї, не всі можуть читати про події на війні, але мовчати не можна… Необхідно говорити, щоб знати і пам’ятати тих, хто зараз оберігає наш спокій і тих, хто вже ніколи не буде з нами.

Дніпро. 2019 рік. Міжнародний книжковий фестиваль Book Spase. Ветеранський намет. Презентація книг ветеранів АТО та волонтерів. В наметі  постійно розмови про книги, спогади, обійми, слова подяки і … раптом: «Навіщо це їм?» Не втерпіла, але з посмішкою промовила їй: «Зачекайте, зараз будуть говорить волонтери»

 «Просто хочу, щоб про те, як ми тут жили, дізналися всі, бо війна торкнулася всіх - незалежно від того, військові вони чи цивільні», - заговорила дніпрянка  Анна Теряник, волонтерка, яка з початку 2014 року на власному авто перевозила поранених. З кожної поїздки - нові історії: болючі, героїчні, мужні, страшні і курйозні і, врешті-решт - книга

«Попутники». За словами волонтерки, ця книга —  «не суха публіцистика та документалістика, а живе спілкування з солдатами на папері». В більшості історій можна зустріти гумор з присмаком війни, бадьорість бойового та нездоланного духу чоловіків на передовій.

Про війну на сході України пишуть письменники, учасники АТО, їх друзі, знайомі… Але сьогодні -  про волонтерів: мужніх, відважних, непосидючих, небайдужих і про тих, хто ніяк не може зрозуміти: «Навіщо це їм?»

Ірина Штогрін (укладач)  "АД 242: Історія мужності братерства та самопожертви". Волонтерка.

Розповіді захисників Аеропорту «Донецьк», зібрані авторським колективом журналістів «Радіо Свобода» стали основою  книги «Аеропорт Донецьк 242. Історія мужності, братерства та самопожертви». Ці правдиві, безкомпромісні іноді, навіть шокуючі, історії, розказані із перших вуст учасниками цих драматичних подій, проливають світло на розуміння причин, мотивів та наслідків цього кривавого епізоду у неоголошеній війні.

Особливістю цієї масштабної книги про оборону Донецького летовища є ще й доповнення унікальними аудіо- та відеоматеріали, котрі можна послухати та переглянути, скориставшись QR- кодом. Гостроту і драматизм з подій точно та неупереджено передають кольорові світлини фотокореспондента The Los Angeles Тimes Сергія Лойка.

Олена Задорожна – українська письменниця, полтавка, яка неодноразово бувала в зоні бойових дій на Донбасі. Вона як волонтер активно матеріально допомагає військовим, а також морально підтримує їх своїми віршами.

НАВІЩО ЦЕ ЇЙ?

“Тексти, які увійшли до книг, написані під час моїх переживань війни. Вони, перш за все, для тих і про тих людей, які були там”, – розповідає Олена.Вона впевнена, що її тексти стають опорою для українських захисників. Так їм легше. За словами Олени, поки йде війна, від неї не можна втекти чи сховатися.

Дівчата зрізають коси,

Туго шнурують берці.

Їм щастя наснилось, здалося.

Кровить забинтоване серце

Дівчата пакують валізи,

Кладуть туди тугу і втому.

Молитва – надійна віза,

Щоб ви повертались додому.

Дівчата збирають сили

І вже не рахують зморшки.

Постійно, туди де «накрило»,

Шепочуть : «Терпи. Ще трошки…»

Дівчата стоять на чатах –

Безсонні, розбурхані очі.

Слабкість стискає в лещатах,

Печуть заплакані очі

Дівчата рівняють спину

З думками про тих, кому важко:

Ворог таких не спинить,

Кулею влучити тяжко.

Дівчата не хочуть втрачати.

Тому подають набої.

Тому одягають халати,

І вчаться тримати зброю.

А тепер хто-небудь може сказати: «Навіщо це їм?»

Антон Дубішин, волонтер на інвалідному візку. « Ніки Вуйчичі чи Стіви Хокінги є в країні, потрібно відкрити очі й почати їх бачити»Денис не бачив, як виглядає передова лінія фронту, але він відчував кожною клітиною свого тіла, що війна поруч.

Його книга "Особливе одкровення" — це історії про війну, волонтерство та боротьбу за життя."Про все те, що відбувалося зі мною в період мого життя за тридцять років. Там є і Помаранчева революція, є і Майдан, війна. Кожен знайде для себе щось особисте. Один може для себе збагнути, як потрібно боротися за життя, інший може "О, потрібно допомагати дійсно", інший "О, як класно жити, чому я там гонюся за грошима", – розповідає Антон Дубішин, який на волонтерство виділяє кошти зі своєї пенсії.

Вінничанин Денис Романовський осліп кілька років тому.

Втім у його словах не почуєш жодної нотки смутку чи жалю до себе. Його оптимізм надихає.

– Я майже нічим не відрізняюсь від інших. Знаю, що у будь-якій важкій ситуації не варто опускати руки.

Коли я повністю втратив зір, міг би сидіти вдома і скиглити, але це не для мене. Він із командою вінницьких волонтерів допомагає ремонтувати військові машини, а деякі переобладнують під "швидку".

– Ще до втрати зору я працював у приватній охоронній фірмі. І багато хлопців звідти пішли добровольцями служити у батальйони, що підпорядковані МВС. Тому я став надсилати їм передачі через пошту та волонтерів, і якось так втягнувся.

Коли Романовський приїхав на передову, один з командирів сказав: "Не думав, що існують люди, які крутіші за воїнів".

Феномен волонтерства, що набрав обертів в Україні впродовж останніх років, обговорюють в усьому світі.

Він став водночас символом єдності громадян проти іноземної агресії і ознакою того, що в Україні міцніє громадянське суспільство.

Саме потужний сектор волонтерства підняв Україну на 90-те зі 139 щаблів у Всесвітньому індексі благочинності World Giving Index,

За даними цьогорічного звіту, близько третини українців засвідчили щонайменше один або більше випадків, коли вони допомогли незнайомій людині, пожертвували кошти чи власний час на добру справу. То тепер зрозуміло «навіщо це їм?»