Так, я можу!

  Інвалідність не завжди видима. Це не завжди про відсутність руки, ноги, слуху чи зору. Не завжди про явні вади чи особливості.

Ніяк не можу прив'язати цю фразу - людина з інвалідністю - до маленького друга, у якого одна ніжка на 2 см коротша за іншу через проблеми з суглобом. Не хочеться бачити очевидного? Чи тому, що йому не подобається, коли його жаліють…

Натомість точно знаю, що хочу для нього поваги, щоб помічали те, що він може, а не чого не може. Бо він читає з чотирьох років. Знає англійську мову та іспанську. Вже в 12 – створює сайти, освоює аніме. Нам потрібно бути уважними до людей довкола, по-доброму уважнішими. Без дат і прив’язок. За покликом серця.

Саме про це ми говорили зі школярами упродовж години відвертої розмови «ОСОБЛИВІ»

Згадували героїв книг, обговорювали, сперечалися, шукали істину, взаєморозуміння, вчилися толерантності та поваги.

Багато запитань було після прочитання повісті "Дві бабуськи в незвичайній школі, або Скарб у візку" Лариси Ніцой. Це пригодницька історія про пошуки загубленого скарбу у старій школі, таємниці, викрадені вчителі, злочинці й реальна небезпека.

Герой у візку, Олежка, – дуже розумний, саме він дізнався про скарб й відтак розгадав більшість таємниць старої школи. Чому це зміг? Бо йому нічого робити, крім як читати (так одного разу каже сам Олежка).З одного боку, людина у візку тут викликає повагу завдяки розуму, набутому з книжок, і сміливості, на яку не всі здорові зважаться. Проте світ у візку, на жаль, не такий веселковий.

Головний герой "140 децибелів тиші" Андрія Бачинського – талановитий хлопчик, який мріє стати музикантом. Його сім’я потрапляє в автомобільну аварію, виживає Сергій, та й той втрачає слух. Нелегке життя в інтернаті, де в нього з’являється близький друг – Яринка. Їх об’єднує спільний біль. Дівчинку заради пенсії з інвалідності забирає звільнений із в’язниці батько.

Усі їх нещастя – результат дії злого фатуму. Найбільше хочется «достукатися»  до людських сердець: як непросто людям із особливими потребами досягти елементарного – порозуміння.   

     Про взаєморозуміння, толерантість, а не жалість до Особливих, пише Оксана Сайко, Дзвінка Матіяш, Оксана Лущевська… Та не треба забувати, що поряд з нами є ті, хто потребує не меншої поваги.

Із-за карантинних обмежень на зустріч із школярами не мав змоги прийти Олександр Ручка, тепер уже дорослий юнак. Його вироби із сірників просто зачарували дітей. А ще років десять тому, для Саші це «було спасіння». Коли хлопець після декількох операцій, прикутий до ліжка, так «боровся зі стресом». Виставка Олександра діє в читальному залі бібліотеки.