Напередодні Шевченківських свят, до бібліотеки завітали четверокласники школи 44, щоб продовжити спілкування про Тараса Григоровича Шевченка.
Школярі
вже знають багато про Кобзаря: про дитячі та юнацькі роки поета, про його
навчання, захоплення живописом, про викуп його з кріпацтва, навчання у
Петербурзькій академії. Із захопленням діти згадували історії про перебування
Тараса Шевченка у Полтаві.
Цього
разу для обговорення обрали книгу Віти Левицької та Тетяни Катіної «Тарас
Шевченко і я». Три хлопчаки-бешкетники, герої маленької історії, допомогли
присутнім зрозуміти, чому Шевченка вважають душею України, а його твори
вивчаються в школі.
Найцікавіше,
що авторки не обмежилися загальновідомими фактами з біографії Кобзаря.
Чи був малий Тарас неслухняним бешкетником чи то так називають допитливість? Згадали «Тарасові шляхи», зокрема історію про «залізні стовпи». З Шевченкового дитинства вона особливо запам’яталася школярам. Про ті залізні стовпи, мабуть, усі чули. Але наважився шукати їх тільки малий Тарас. Він хотів учитися і зробив це. Тарас був готовий ходити селами, шукаючи собі наставника у малюванні. Думок було багато: як цікавих аргументів, так і сміливих коментарів. Адже мова йшла про Тарасову шалену жагу до знань, про кмітливого хлопчика, юнака, який сміливо йшов до здійснення своєї мрії.
Йому
забороняли писати й малювати? Він продовжував таємно! Його відправили в
солдати? Він не зламався. Його намагалися стерти з нашої пам'яті? Не вийшло!
Упродовж
розмови розповідали й аналізували легенди, які розповідають історії про життя
Тараса Григоровича. А ще діти читали поезії. Артистично, майстерно, від душі.
Справжній
Шевченко – це не пам'ятник, не скам'янілий бюст. Він живий. Він у кожному, хто
знає про нього, хто шанує й розповідає про нього. Він у кожному з нас, у кадрі
і за кадром. У кожному, хто бореться за Україну. Школярка Даніела мене
запитала: "Якщо Тарас Григорович нас зараз з неба бачить, він же нами
пишається?" Так, пишається. Ще й як пишається.
Немає коментарів:
Дописати коментар