Казка про дівчинку Ліну та чарівну силу слова.

   

     У далекому місті Ржищеві, що на Київщині, жила маленька дівчинка Ліна. Вона дуже любила слухати казки, які їй розповідав тато – мудрий вчитель, що знав багато мов і міг розповідати про далекі країни, давніх героїв і чудесні події. Ліна мріяла навчитися так само гарно говорити й писати, щоб дарувати людям радість.

Одного дня тато Ліни розповів їй, що слова мають чарівну силу. Якщо вони щирі – то можуть зігріти серце, якщо мужні – то можуть захистити, а якщо мудрі – то можуть змінити світ. Ліна була зачарована цією розповіддю і вирішила стати чарівницею слова.

Проте незабаром у її життя прийшли важкі часи. Родина переїхала до Києва, і там уночі прийшли лихі люди в темному одязі та забрали її тата. Дівчинка дуже сумувала, але татові слова про силу слів не давали їй впасти у відчай. Вона почала писати – про свої почуття, про свої мрії, про людей, які не здаються навіть у найтемніші часи.

Коли почалася війна, маленька Ліна разом із мамою мусила тікати. Вона бачила палаючі будинки, чула вибухи, ховалася в окопах. Одного разу, коли вона дуже злякалася, то написала свій перший вірш – просто на стіні окопу. Ці слова її заспокоїли й допомогли відчути силу духу.

Час минав, Ліна виросла і стала справжньою чарівницею слова. Її вірші допомагали людям знайти віру, не боятися труднощів і пам’ятати про рідну Україну. Вона писала про історію, про любов до Батьківщини, про силу людського духу. Навіть коли її книги забороняли, люди переписували її вірші від руки, бо знали – ці слова важливі, як сонце для квітів.

Одного разу, коли Ліна вже була дорослою, її запитали, чи вона боїться тих, хто хоче змусити її мовчати. Вона лише усміхнулася й відповіла:

– Я не боюся, бо моє слово живе. І воно належить людям, які вірять у правду.

Напередодні дня народження Ліни Костенко відбулися у бібліотеці ряд літературних годин "У пазусі затишних казок" та літературні читання "Чарівна сила слова". Розповідали дітям про Ліну Костенко, відому в Україні та далеко за межами нашої країни письменницю та поетку. Цікаві теми були і для обговорення: чому Ліну Костенко називають легендою? Чому не просто поетесою, а голосом народу, що не згасає? Чи дійсно слова мають чарівну силу? 

Юні читачі читали поезії Ліни Костенко. І до речі, не тільки дитячі. До мурашок, коли звучали урочисто слова Великої Ліни з вуст малих українців і українок:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво —

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

АБО:

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина...

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,

А з правди, чесноти і довір'я.

У кого — з вірності у коханні.

У кого — з вічного поривання.

У кого — з щирості до роботи.

У кого — з щедрості на турботи.

У кого — з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає...

А крила має. А крила має!