"Попри сльози й сум потрібно жити далі. Цінуючи життя, плекаючи добро і красу».

 

Гостею книгозбірні нещодавно була українська письменниця Марина Єщенко, яка народилася на Полтавщині.

Її перші поетичні твори були надруковані ще в 2007 році у збірці кращих творів молодих літераторів  «Собори душ своїх бережіть…»

 Перша збірка оповідань «Поговори зі мною» отримала  визнання: «Коротко, сильно і… дотепно. Жанр психологічної новели у більшості творів відпрацьовано бездоганно. Насичені подіями і діалогами  сюжети, які авторська уява здатна розпочинати щоразу із найнесподіванішого місця, щоразу бентежать несподіваністю поворотів»

Друга її збірка «ЖиттЯ моЄ» - це 28 новел, що вміщує 28 історій пошуків, сумнівів, невдач і любові (або її відсутності). Трагізм, іронія, комічність, абсурд і «одна велика спроба зрозуміти цей світ і себе в ньому».

Відверто й щиро гостя розповідала про свою творчість, ділилася   письменницькими таємницями, заохочуючи до розмови присутніх усмішкою та  іронічним коментарями щодо свого літературного життя.

Оповідання Марини Єщенко належить до тих, де кожен текст, хоч і живе своїм життям, але укупі з іншими формує цілісний витвір мистецтва збірки.

Її твори  ставлять питань більше, ніж дають відповідей. Вони до душі читачам, які люблять реальні історії, цінують іронію й охоче відшукують свої прочитання в абсурдистській прозі. Сама Марина Єщенко не вважає себе письменницею-абсурдисткою, як її називають літературознавці.

У збірці «Хороша пам’ять» авторка описує не самі події, початок повномасштабної війни,  а стан людини в критичних умовах, спілкування із такими, як сама. Виходить, що історія про війну перетворюється на безліч історій про людяність. До речі, книга вийшла  за підтримки українського ПЕН і сприяння  Міністерства культури Чеської республіки.

Говорять: «Якщо підсісти на малу прозу, то зупинитися шансів нуль».

Марині Єщенко вдалося зупинитися. Її пригодницька повість «Бібліотекарки не виходять заміж» вийшла не великим накладом, але отримала найбільше запитань і коментарів у читачів упродовж спілкування з авторкою.

«Пишу, тому що пишеться, - ділилася думками Марина Єщенко після зустрічі. – Бо треба писати. Попри сльози й сум потрібно жити далі. Цінуючи життя, плекаючи добро і красу».