Кожна людина в житті - митець

Ці слова можна віднести до вихованців арт-майстерні Лариси Гецелевич, які щонеділі збираються у бібліотеці. На посиденьках дівчата люблять творити своїми руками гарні речі та досліджувати, обговорювати тему занять.

Незабаром світле Христове Воскресіння. У нас в народі ми називаємо це свято  Пасха: найбільше та одне з найулюбленіших свят православних християн. В цей день, у кожній хаті на столі, обов'язково стоятиме пахуча паска, райдугою сяятимуть крашанки та писанки. Тому перед святом так багато клопотів. Всі до цього дня намагаються не тільки спекти традиційні паски й пофарбувати яйця, але і прикрасити великодні кошики.

Звичайний кошик вважають  одним із витворів мистецтва. Особливо яскраво це виражено в кошиках ручної роботи. Для виготовлення таких кошиків використовують безліч різноманітних технік та матеріалів. Кожен з них - унікальний. 

Етнографічні дослідження юних майстринь.

«Чи знаєте Ви, що  у деяких селах західної України він має назву кобеля?  Це на Закарпатті. Кошик - дарник найчастіше траплявся на Поліссі, де було розвинене лозоплетіння. На Галичині носили все в хустинках, чи обрусах (скатертинах), бесагах (подорожніх подвійних мішках). На Поділлі кошик називають  корзиною»

«Великодні прикрашання кошиків беруть початок в стародавніх католицьких звичаях, коли їжу для пасхального святкового столу якомога красивіше оформляли та приносили в храм, щоб освятити й отримати благословення від священника. Велику увагу приділяли прикрашанню кошика: вплітали стрічки, живі квіти, вишивали святковий рушник»

«У народі існує повір'я, що кошик - дарник, служить виключно для освячення пасок і скоромного на Великдень. Він не повинен ніде більше застосовуватись. Вважали, що у ньому зберігається енергетика добра, світла, чистоти. Тому, після приходу з церкви його кладуть на стіл, і він є окрасою святкового столу».

До роботи взялися дівчата з світлими думками та натхненням. На Великдень все має бути яскраво, красиво і святково. Красиво й оригінально оформлений великодній кошик, виготовлений власними руками дівчаток, створить особливу атмосферу та обов'язково подарує святковий настрій.

«…Розумний прощає, але не забуває» Томас Сас

   

        
  У бібліотеці відбулося чергове засідання «Книгареньки «Я бачу, вас цікавлять книжки»

Для обговорення  обрали книгу німецької письменниці Іріс Ганіки «Властиве». До речі, книгу бібліотека отримала в рамках проєкту  «Німецька книжкова полиця в Україні» реалізовано Гете-Інститутом, Німецькою асоціацією видавців та книгорозповсюджувачів і Українським інститутом книги.

У кожного народу є сторінки слави, а є ті, які  не хочеться згадувати. Навіть навпаки: хочеться забути, а раптом інші теж не помітять. Для німців однією з таких сторінок є Друга світова війна й «усі концентричні кола», що розходяться від цієї точки. Про це й розповідає німецька письменниця у своєму короткому, але нещадному романі «Властиве».

Книга Іріс Ганіки про німецьке страждання від нацистського минулого. Роман аж ніяк не історичний твір, швидше - про сьогодення.

Письменниця повертається у романі «до не дуже приємної, особливо для нас сьогодні, думки: агресори хочуть, аби пам’ять про геноцид була комфортною. А тому перше покоління, яке завинило найбільше, замовчує, затирає спогади, живе так, ніби нічого не відбувалося, аж поки строк злочину не оберне його «на оповідку з давніх часів».

    

Обговорення роману «Властиве» було довгим і складним, але цікавим і змістовним. На чому ми будуємо власну історію? Від яких точок відштовхуємося? Які дати пам’ятаємо найліпше?

Від розуміння до дискусії про гріхи предків, про страждання, відчуття провини та  покаяння.

Кожне покоління відштовхується від попереднього і звинувачує батьків. Це один зі шляхів до  вибудовування власного бачення світу. Як приклад, у романі «Властиве» ідеться про друге покоління німців, що народилося у 1960-х. Їхнє переживання гріха нацизму - це спосіб водночас спокутувати провину і відсторонитися від тих подій.  Каятися за гріхи предків безпечніше (правда ж?), ніж за власні?

А взагалі роман Іріс Ганіки наводить на роздуми про середні роки життя, про час, коли зникає певність, що йдеш по світу правильним шляхом, а також про самотність і дружбу, про пам’ять і прощення.

Зірка, що не згасає... Літературні середи з Марфою Буторіною

28 березня Марії Панченко, талановитій художниці, ілюстраторці виповнилося б 39 років. Її творчість унікальна. Складні поєднання ліній перетворюють малюнок у цілісну картину, у цікаву розповідь чи фантастичну оповідь. Витончене гармонійне поєднання кольорових відтінків спонукає до думки, що художниця натхненно, здається ніби без будь-яких зусиль, не пензлем чи олівцем малювала, а думкою, словами.

Листаючи книги, до яких Марія створила ілюстрації, виникає враження, що і книги писала вона сама. Неповторність робіт Марії Панченко в їх унікальності: вони вміють розповідати. 

Виставка книг з ілюстраціями полтавської художниці діє у читальному залі бібліотеки до 18 квітня.

Літературні середи з Марфою Буторіною

Тетяна Луньова - письменниця, вчений – лінгвіст, викладач, дружина, мама.  Вона намагається поєднати у своїх текстах художній та науковий підхід. 

Як результат – добре знані читачами бібліотеки оповідання, статті, ессе і навіть, роман. Твори для дітей і дорослих. Про реальність і чарівність, про правду життя та розповіді про прекрасне. Про кохання, дружбу, зраду, підступність, про проблеми й труднощі, про віру, яка веде до здійснення мрій.

Одна із них, улюблена книга  дітей і дорослих – «Зайченятко У».

Казкова історія про відомі і завжди актуальні речі: дружбу і зраду, недовіру і відповідальність, щирість і підступність. Серйозна і смішна водночас, захоплива й інтригуюча повість навіює роздуми про щастя, про можливість чи неможливість прощення тих, хто заподіяв тобі зло, про розуміння і прийняття іншого у його відмінності від тебе самого. Здається все філософські теми? Казка і є філософською, хоча написана вона чудовою зрозумілою для всіх мовою.

Цікаві факти про Кобзаря.

  

   Зустріч із четверокласниками школи 23, неочікувана, змістовна й поетична, стала продовженням розмови - знайомства  з поетом і художником Тарасом Григоровичем Шевченком.

«Він народився в маленькому селі, дуже любив малювати та писати вірші про Україну», - це відомо і дорослим, і дітям.

Та юні читачі-дослідники на цьому не зупинилися. У відповідь на цікаву розповідь Тетяни Григорівни, школярі вирішили додати ще багато цікавих фактів із життя Кобзаря.

«Тараса Шевченка назвали Тарасом, оскільки день його народження майже збігається з іменинами. Великий поет з’явився на світ 9 березня. А 10 березня (у високосний рік 9 березня) християнська церква вшановує Святого Тарасія патріарха Константинопольського, який жив у 8 столітті й зробив багато добрих справ».

«Рід Шевченків заснував прапрадід Кобзаря, який був умілим шевцем.

Батько Тараса був чумаком. Також він заробляв на життя, виготовляючи на замовлення вози, борони, плуги та рала. Саме батько напророкував малому Тарасові, що він «не буде абияким чоловіком».

«Мама поета Катерина Бойко походила з  бойків, українців, що живуть на схилах українських Карпат. Вона була вільною селянкою, яка взяла шлюб з кріпаком. Мабуть, дуже його кохала».

«Дідусь Тараса Шевченка на ім’я Іван брав участь у визвольному повстанні українських козаків та селян. Спогади діда пізніше він описав у книжці «Гайдамаки».

«Тарас Григорович був невисоким чоловіком. Його зріст – 1 метр 64 сантиметри».

«Український поет полюбляв одягатися модно й вишукано. У його щоденнику є допис про дорогий гумовий плащ-макінтош, який йому вдалося придбати» (уточнення від Насті: макінтош – це такий плащ, чоловіче модне пальто)

«Тарас Григорович володів українською, російською та польською мовами. Французьку теж пробував вивчити, але йому не вдалося.»

«Під час вільного життя в Петербурзі Тарас Шевченко непогано заробляв, оскільки йому часто замовляли портрети.

«До 24 років Тарас Шевченко був одним із 17000 кріпаків, якими володів багатий поміщик Василь Енгельгардт. А ви знали, що цей пан був племінником Григорія Потьомкіна, який служив у російської імператриці Катерини Другої».

Потім діти читали поезії Тараса Григоровича, ділилися своїми знаннями й емоціями. Згадали разом із Тетяною Григорівною про викуп майбутнього народного поета й художника з кріпацтва. ( Сергійко: «Його друзі витратили фантастичну суму – 2500 рублів, що були еквівалентом 45 кілограмів срібла. В перерахунку на сучасні гроші це 40 тисяч доларів».

А ще про першого «Кобзаря», якого було всього 1000 примірників, та шанувальники розкупили впродовж 2 тижнів. (Відтоді цю поетичну збірку перевидали 8 мільйонів разів).

А ще - Тарас Григорович власним коштом видав Буквар, призначений для навчання грамоті у безплатних навчальних закладах.

 "Тарас Шевченко – світовий рекордсмен за кількістю встановлених йому пам’ятників. Більше скульптур має хіба що Ісус Христос". 

 

Казка про дівчинку Ліну та чарівну силу слова.

   

     У далекому місті Ржищеві, що на Київщині, жила маленька дівчинка Ліна. Вона дуже любила слухати казки, які їй розповідав тато – мудрий вчитель, що знав багато мов і міг розповідати про далекі країни, давніх героїв і чудесні події. Ліна мріяла навчитися так само гарно говорити й писати, щоб дарувати людям радість.

Одного дня тато Ліни розповів їй, що слова мають чарівну силу. Якщо вони щирі – то можуть зігріти серце, якщо мужні – то можуть захистити, а якщо мудрі – то можуть змінити світ. Ліна була зачарована цією розповіддю і вирішила стати чарівницею слова.

Проте незабаром у її життя прийшли важкі часи. Родина переїхала до Києва, і там уночі прийшли лихі люди в темному одязі та забрали її тата. Дівчинка дуже сумувала, але татові слова про силу слів не давали їй впасти у відчай. Вона почала писати – про свої почуття, про свої мрії, про людей, які не здаються навіть у найтемніші часи.

Коли почалася війна, маленька Ліна разом із мамою мусила тікати. Вона бачила палаючі будинки, чула вибухи, ховалася в окопах. Одного разу, коли вона дуже злякалася, то написала свій перший вірш – просто на стіні окопу. Ці слова її заспокоїли й допомогли відчути силу духу.

Час минав, Ліна виросла і стала справжньою чарівницею слова. Її вірші допомагали людям знайти віру, не боятися труднощів і пам’ятати про рідну Україну. Вона писала про історію, про любов до Батьківщини, про силу людського духу. Навіть коли її книги забороняли, люди переписували її вірші від руки, бо знали – ці слова важливі, як сонце для квітів.

Одного разу, коли Ліна вже була дорослою, її запитали, чи вона боїться тих, хто хоче змусити її мовчати. Вона лише усміхнулася й відповіла:

– Я не боюся, бо моє слово живе. І воно належить людям, які вірять у правду.

Напередодні дня народження Ліни Костенко відбулися у бібліотеці ряд літературних годин "У пазусі затишних казок" та літературні читання "Чарівна сила слова". Розповідали дітям про Ліну Костенко, відому в Україні та далеко за межами нашої країни письменницю та поетку. Цікаві теми були і для обговорення: чому Ліну Костенко називають легендою? Чому не просто поетесою, а голосом народу, що не згасає? Чи дійсно слова мають чарівну силу? 

Юні читачі читали поезії Ліни Костенко. І до речі, не тільки дитячі. До мурашок, коли звучали урочисто слова Великої Ліни з вуст малих українців і українок:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво —

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

АБО:

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина...

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,

А з правди, чесноти і довір'я.

У кого — з вірності у коханні.

У кого — з вічного поривання.

У кого — з щирості до роботи.

У кого — з щедрості на турботи.

У кого — з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає...

А крила має. А крила має!

 

«Частіше дивіться на зорі." Зустріч із Олесею Максимець

 

       У бібліотеці відбулася зустріч читачів із Олесею Максимець, журналісткою й письменницею, авторкою роману «Щит із неба», який не так давно вийшов у видавництві «Богдан».

Гостя з Луцька своєю харизмою з перших хвилин розмови зачарувала присутніх. Цікавим вдалося спілкування: щирість і відвертість пані Олесі швидко знайшли стежинку до читацьких сердець. Ще довго не відпускали полтавці гостю. А вже через дві години на сторінках у Фейсбуці почали з’являтися відгуки як на зустріч, так і на роман Олесі Максимець «Щит із неба».

Одним із них, від Тетяни Костанян, не можемо не поділитися.

«Частіше дивіться на зорі. Так буде називатися наступна книга письменниці із Луцька, відтепер нашої доброї знайомої Олесі Максимець. Пані Олеся навіть пообіцяла знову завітати до Полтави, щоб презентувати свої наступні книги, із героями яких ми ознайомилися-познайомилися на зустрічі. Це тому, що їй дуже сподобалася зацікавлена й щира аудиторія читачів, коли ставилися такі питання, що навіть сама авторка почала вбачати знаки долі у тих моментах, що привели її до письменництва.

Без сумніву, визначальну роль для неї відіграло спілкування із улюбленим дідусем, який легесенько підштовхував її до писання. І передбачення випадково зустрітої гадалки – «ти будеш багато писати». А як ще розуміти «підніжку долі» (коли проблема з ногою протягом кількох тижнів посприяла таки початку написання роману), як не знак згори. (Роман «Щит із неба» був написаний за два місяці).

#Тиждень_поезії . Поетичні читання "Крізь розлуку, сирени й печалі"